Відгомін з далекого 44-го…

Їхні очі бачили сотні битв, а руки робили тисячі пострілів. Вони – це історія Української держави в емоціях. Вони – це ветерани Другої світової війни. Ми цього не бачили, але можемо почути про це зі спогадів тих, хто героїчно боровся за перемогу.

9 травня 1945 року офіційна Москва оголосила про повну капітуляцію Німеччини та про перемогу радянських військ над німецько-фашистськими загарбниками. Однак історія - це не лише набір сухих дат і цифр, це - біографії сотень тисяч безпосередніх учасників тих подій, яким звістка про закінчення війни змінила усе життя. 

Здолбунівчанин, ветеран війни Васильченко Григорій Миколайович поділився своєю історію воєнних років. Йому 94 роки, а ті важкі часи пам’ятає, наче це було вчора.

«9 червня 1944 року, коли я був у восьмому класі, мене та ще 60 чоловік призвали до воєнкоматів, я потрапив до команди відбору на танкістів, але танкістом не став. Спочатку ми бригадою робили в Сталінграді труби, відновлювали розбомблені будинки, нам дали мотузки і драбини й так ми працювали. Згодом мене та хлопців посадили на корабель « Георгій Седов», на якому ми пливли до Камишина, через заміновану німцями Волгу. Стояли полком у Саратові на свято Пасхи, саме в той момент німці хотіли розбомбити єдиний міст через Волгу, який з’єднує Європу та Азію . Лише після закінчення війни через цю річку почали зводити мости в інших великих містах. Спроба фашистів розбомбити міст була марною, вони потрапили в нафтопереробний завод «Крекінг». Німці масово бомбили міста і часто були прямі попадання, які призводили до великих людських втрат. За весь час на фронті найважче було в Рівному, Здолбунові та Шепетівці, адже за день на цьому напрямку німці здійснювали до 300 атак з літаків і так по колу. Саме від бомби, яку скинули на мій будинок, загинув батько. На моїх очах гинуло багато людей. Важко було всім, воєнним і простому народові.  У 1947 році я познайомився зі своєю жінкою у Здолбунові, коли прийшов на танці друзями, а там стояла скромна дівчинка в жовтій кофтині, а я тримав у руках жовту квітку. Відразу зрозумів, що вона - моє кохання. Війна – це дуже важко і страшно, лише горе та сльози, нічого хорошого, багато моїх друзів уже давно немає в живих». Пан Григорій з трепетом згадує ті важкі часи, адже юність залишилась там, у далекому 44- му, на фронті. Наприкінці нашої бесіди сказав, що йому прикро ,бо слово «війна» актуальне в сьогоденні, з розумінням та повагою ставиться до юнаків, які захищають Схід нашої Держави.

Учасників тих кривавих подій, на жаль, зараз залишилось дуже мало.

Вічна Слава і Пам’ять Героям України, що віддали за УКРАЇНУ своє життя у лавах усіх армій!

Коментарі