«Це, насамперед, мали б розповідати в школах, це мало показувати телебачення…» : інтерв'ю з учасником бойових дій на Сході

Тарас Давидюк – доброволець, який попри необґрунтовану заборону лікарів воювати, вирушив на фронт. Він розповів нам свою історію та епізоди з життя своїх товаришів та товаришок, які разом з ним пліч-о-пліч боронили й досі боронять кордони нашої держави.

Тарасе, чим Ви займалися до того, як пішли в АТО?

Останні кілька років перед фронтом я спочатку вчителював, потім навіть був вихователем відпочинково-санаторного комплексу і за кілька місяців до Революції Гідності пішов працювати журналістом в часопис «Волинь». Я раніше там дописував, статті писав про молодіжні табори. Це вже була повноцінна журналістська робота за моїм профілем, бо вчився я на політології. Допомагав своєму знайомому волонтерити, пізніше ми стали кумами (сміється). Згодом у нас було кілька волонтерських допомог від газети: смаколики пораненим возили, рації на фронт.

В який момент Ви вирішили піти на фронт?

Ну перші кроки я робив як тільки почалися ті події в Криму. Зі мною було кілька пластунів. Ми гуртом вирішили піти у військкомат, а там вже були величезні черги бажаючих. Нас уважно вислухали, сказали: «Так-так, звичайно». Ми кажемо: «То записуйте, беріть нас». А вони : «Ну розумієте, ми ще списки не складаємо». Вони так м'яко нас «відфутболили», сказали прийти пізніше. Ми через кілька днів знову прийшли. Вони врешті-решт записали нас в якийсь список. По списку тому, як виявилося пізніше, нікому не телефонували. Один з нашої групи пішов добровольцем у батальйон «Крук». Це добровольчий батальйон національної гвардії, який був створений в Івано-Франківській області. Я намагався серед своїх знайомих, які потрапили в добровольчі батальйони Національної гвардії, розпитати що і до чого, але був один нюанс: військово-лікарська комісія визначила мене «невійськовозобов'язаним у мирний час». Ну вони там не дуже хотіли ті юридичні питання з'ясовувати. Але кум, якому я допомагав волонтерити, пішов у батальйон «Січ». Я сказав йому, що хочу до них, а він відповів, що потрібен військовий квиток. І це знову військкомат, а у мене ж те посвідчення. Закінчилося це все тим, що серед пластунів розійшлася інформація, що створюється новий батальйон, де командиром буде пластун, і більшість складатимуть пластуни. Нас усіх запрошували. Це батальйон «Гарпун». Я погодився, поїхав до Києва на співбесіду. Звільнився з журналістики, почав оформлюватися.  Військово-лікарська комісія подивилася, сказала, що я підходжу. Я досі не розумію, що не так було попереднього разу. Ну але це окрема тема. Ось так я потрапив у батальйон «Гарпун».

Відомо, що Вас називають «Старим»? Чому такий позивний?

Зазвичай на фронті або ти придумуєш позивний, або тобі. Так сталося, що в нашій групі, в «Гарпуні», була переважно молодь. З’ясувалося, що я, в свої тоді 26, був найстаршим. Я точно не пам'ятаю, як воно пішло, просто хтось назвав мене якось старим, і якось приклеїлося. Інколи мене там стареньким називали, по-дружньому.

За офіційною інформацією батальйон «Гарпун» був створений 15 вересня 2014 року, а припинив існування – 7 серпня 2015 року.  Що стало причиною розформування Вашого батальйону?

Тоді була така політика. За юридичними даними це було не розформування, а переформування. Кілька добровольчих батальйонів об'єднували в більші структури. Батальйони «Гарпун», «Київщина», «Торнадо» і «Миротворець» розформували і на їхній базі створили полк «Миротворець». І це юридично, а по факту був випадок, коли ми повернулися із зони бойових дій. Ми автобусами під'їжджали до бази, щоб віддати зброю, а заступник начальника МВС нам сказав: «Можете розходитися по домах». Була пропозиція, що кожен охочий залишається в цьому новоствореному полку. Хто не хотів – нікого не тримали. З нашого батальйону більше 50 відсотків не пішло в той полк. В інших розформованих батальйонах ситуація була дуже схожа. Коли створили полк, на зборах було присутньою близько 900 людей. Це був вересень 2015. Після того як звільнився я і мої друзі, грубо кажучи квітень-травень 2016, це минуло вже півроку. З тих 900 людей залишилося близько 300. Люди вірили в те, що їм обіцяли: участь в операціях, цікаві завдання. Але насправді того всього не було, тому люди масово почали йти.

Як Ви прийняли рішення звільнитися?

Ми приїхали на початку грудня 2015 на зону бойових дій. Причому не десь там на фронт, а в Сєвєродонецьк, це досить далеко. І ми, по суті, кілька тижнів охороняли самі себе або будівлю, де мало щось бути, але нічого так і не було. І ми почали висловлювати своє невдоволення: «Ми приїхали просто так, нічого не робити?» І тут перед 1 січням, коли закінчилися Мінські угоди, нас збирають і кажуть: «От хлопці, все, нарешті! Ви ж просили завдання. З 1 січня ми їдемо на станицю Луганську». Усі були в захваті. От нас 1 числа збирає командир, тут я буду цитувати дослівно: «Хлопці, все спокійно, все нормально, не кіпішуйте. Ми нікуди не їдемо, бо там стріляють». Після цих слів я остаточно прийняв рішення, що мені це не потрібно, тому написав рапорт. Коли ми повернулися, це вже був кінець січня 2016 року. Знайомі мені розповіли, куди ще були пропозиції піти. І вже у квітні 2016 року підписав контракт зі Збройними силами України, відслужив 3 роки і ось на Великдень повернувся.

Чи збираєтеся Ви знову повертатися?

Зарікатися на буду (сміється). Оскільки війна не закінчилася, ймовірність того, що я повернуся туди є високою. Коли саме і куди я повернуся, залежить від багатьох факторів: ситуації на фронті та багато інших. Грубо кажучи, в тій частині, де я служив, пропонували продовжити контракт. Але якби я підписав його, то сидів би зараз навіть не на фронті, а десь на полігоні і просто вбивав би час без якоїсь великої користі. Тому поживемо – побачимо. Життя – дуже несподівана річ, тут важко щось спрогнозувати.

Я дивилася відео про батальйон «Гарпун» і почула як позитивно відгукуються про Вас товариші. Як Вам вдавалося зберігати хороший настрій під час бойових дій?

Насправді, у нас в тому добровольчому батальйоні були дуже теплі стосунки між побратимами. Люди зібралися однієї ідейної спрямованості. Не було мови про те, що люди якихось різних міркувань. По-перше, частину я знав з того батальйону, бо це пластове середовище. По-друге, там, насправді, дуже багато класних людей зібралося. І навіть у ЗСУ, коли я служив, був великий відсоток людей, які в будь-який момент без вагань тебе підтримають. І так само ти готовий завжди їх виручити. Там інакше просто ніяк не виходить. А от щодо людей там були унікальні випадки.

Розкажіть про Ваших товаришів.

У мене є кілька історій. У нашому батальйоні підписали контракт хлопці з Івано-Франківська, 2 товариша. Вони були обоє депутатами міської ради. Але ставлення до них було таке ж, як і до інших. Хоча, коли ми дізналися, хто вони, трішки були здивовані. Був показовий випадок, коли ми повинні були вписувати декларацію про доходи, а один з тих двох ще й був підприємцем, до того ж хороший бізнес мав. І от він заповнює свою декларацію, і в нього в доходах було записано кілька мільйонів гривень. Коли він писав, ми сміялися, бо він жалівся, що мало клітинок виділили. Потім наш кадровик переглядає, чи правильно заповнено, і такий дивиться-дивиться і каже: « Це там стільки мільйонів в нього?» Ми кажемо: «Так». «І це він покинув бізнес і пішов на війну?» А ми ж нормально це сприймали і знову відповідаємо : «Так». А цей кадровик з МВС, старий міліцейський службовець, нам говорить: «Він що дурний, чи що?» ( сміється).

Був інший випадок. Я буквально сьогодні спілкувався зі своєю подругою. Вона теж з «Пласту», починала з волонтерства. Познайомилася зі своїм чоловіком, коли його поранили під Іловайськом. Він служив у Азові. Після Іловайську його комісували через те поранення. І вони разом вже подружжям прийшли в батальйон. Причому, коли вона ходила до нього пораненого, мала дуже довге волосся. І вже після чергових відвідань шпиталю просто його підстригла майже під хлопчика. А волосся було аж до поясниці. Дівчина його просто продала і закинула гроші хлопцям на бронежилети. І ось, коли вони до нас прийшли, та моя подруга їздила з нами, як усі чоловіки, з автоматом, бронежилетом. Не було розмежування: сильна стать чи слабка. І якось ми сидимо на базі, я зайшов до них на каву, спілкуємося. І такий дивлюся на неї і кажу: «Ти що поправилася?» А вона: «Ой, та ти що. Яке там поправилася». Почала злитися на мене. А потім через кілька місяців виявилося, що вона насправді була вагітною. Вона нікому, окрім чоловіка, не казала, що чекає на дитину, бо боялася, що її відправлять додому. Це був наш перший, скажімо, син батальйону. У них вже двоє хлопчиків. Кілька тижнів тому її чоловік приїхав з ротації. Вона залишила дітей на нього і поїхала добровольцем-медиком на Світлодарську дугу. От такі унікальні в нас люди. Було ще кілька пар, які там одружувалися. Я їх називаю «батальйонними сім'ями».

Був у нас в батальйоні Жора, ми його так називали. Він сам з Кавказу. Історія така: на початку 90-х, коли він був зовсім малою дитиною, в нього на Батьківщині велися постійні війни. Російські війська розстріляли його батьків, а він, щоб урятуватися, кинувся в річку, і там якимось чином переховувався. Переїхав в Україну, щоб втекти від війни, але росіяни скрізь створюють проблеми. І ось він був у нас в батальйоні. Розповідав свої «прикольчики».

Є один чудовий пластун Віктор-Микола Гаврилюк, який був з нами усіма разом. Після війни йому захотілося помандрувати. Він спочатку їздив по Європі автостопом, згодом – в Норвегії. Потім мандри його втягнули остаточно. Він вирішив здійснити унікальну мрію – добратися автостопом до Антарктиди. Спочатку літаком дібрався до Америки. Він дуже довго подорожував Південною Америкою. До нього згодом приєднався ще один товариш і вони вже разом автостопом дісталися до станції Вернадського. Вони там знімали відео, фотографувалися, спілкувалися з науковцями. Друг його поїхав, а він сам вирішив ще помандрувати у Південній Америці. І так сталося, що його обікрали. Оскільки в нього не було багато грошей, найцінніше, що в нього зникло, – паспорт. А без закордонного паспорта він виїхати нікуди не міг. Виникла проблема в тому, що паспорт йому могли б відновити, але дипломатична пошта до Південної Америки з України їздить лише 1 раз на рік. Йому, звичайно, надсилали не дипломатичними каналами, і от буквально кілька днів тому він у фейсбуці написав, що у нього з'явилася нова мрія – автостопом дістатися до Аляски. І зараз він з Чилі буде рухатися у тому напрямку.

Якось на полігоні на Львівщині ми йдемо строєм. Стоїмо, бо там черга, щось говоримо. І я такий чую позаду: «Тарас Дмитрович!» А я кілька років працював вчителем у школі. І той хлопець, що до мене звернувся, був учнем у класі, де я працював класним керівником. Тоді він проходив на строкову службу, після чого підписав контракт. Ми ось так зустрілися, хоча він був зовсім не з Рівненщини, не Львівщини.

Чи багато було таких молодих у Збройних Силах, і які були стосунки між старшими та молодшими?

Насправді, незважаючи на вік, стать і якісь професійні освітні якості, бійці завжди ставляться один до одного по-сімейному. Щодо наймолодших мені згадався один випадок. Разом зі мною навчався, йшов в батальйон хлопчина. Йому тільки нещодавно виповнилося 18 років. Коли ми почали говорити між собою, з'ясувалося, що насправді він пішов до війська, коли йому було 16. Тобто він нелегально пішов у «Правий сектор». Спочатку його там дуже довго не пускали, бо ж неповнолітній. Потім він перейшов з однієї групи в іншу. Сказав, що насправді йому вже 18, а він виглядав досить-таки змужніло, то його там взяли. Навіть будучи неповнолітнім, так можна сказати, десь там «погуляв».

Були випадки в батальйоні, коли батько з сином разом пішли служити. А вони самі з окупованої території. Спочатку пішов батько, був на Майдані. Коли відбувалися ці всі події, терористи захопили і кинули його сина у підвал, за те, що його батько на Майдані був. Там знущалися, змушували окопи рити. Був момент, коли можна було десь там відлучитися. Так він втік, переїхав  на нашу сторону і пішов як батько.

 Я зустрічав на фронті діда, щоправда не в нашій частині, а в тій, що поруч стояла. Ну виглядав цей дід досить старшим. Він був теж у добровольчому батальйоні нелегально. Йому, мабуть, десь за 70, але він щоранку бігав, навіть взимку, обливався водою, тобто почував себе суперово, допомагав всім іншим, тобто тут просто унікальні такі кадри.

А як у Вашій сім'ї ставилися до того, що Ви пішли на фронт?

У мене сім'я патріотично налаштована. Впринципі величезних конфліктів з цього приводу не було. Інша справа, що тут у мене стандартна ситуація. Я почав з того, що «ну я не йду воювати, я йду в прес-службі, писати статті, я ж тільки статті буду про них писати». У нас більшість, так говорили, щоб зберігати спокій рідних. Навіть будучи під обстрілами, кажуть: «Та ні, це я на полігоні. Сапери наші граються». Але в 2014-2016 роках це було масове явище. Вони не казали своїм рідним, куди вони їдуть або чи там небезпечні ділянки. Вони намагалися максимально пояснити... І був один випадок. Микола Гризун, один із загиблих товаришів наших, теж прийшов у наш батальйон і спочатку говорив, що буде тільки в штабі сидіти, папірці перекладати. І навіть коли був біля Авдіївки, він спеціально не брав слухавку, коли йшли артилерійські нальоти, щоб не чули вибухів. А потім говорив, що просто не чув дзвінка. У Миколи взагалі була окрема ситуація. У липні наша група бійців разом з бійцями бригади Збройних Сил України були в сірій зоні, тобто між нашими і їхніми позиціями. Вони поверталися назад. Залишалося пройти буквально 100 або більше метрів і спрацювала розтяжка. З наших 5 бійців: двоє були поранені, двоє загинули і одного контузило. То Микола був серед загиблих. Коли ми разом були на базі, у нього мало бути весілля. Він мав відпроситися в командира батальйону з Донеччини, щоб поїхати в Кам'янець-Подільський до РАГСу. І  причому весь цей час він розказував, що стоїть на базі під Києвом. Але не пам'ятаю чи батьки чи його наречена якось побачили квиток з Констянтинівки, Донецької області. Микола загинув за два тижні до весілля, він мав повертатися, але не встиг…

Як Ви це повідомляли батькам, нареченій?

Я так з ходу не пригадаю, бо не я повідомляв рідним. Це надзвичайно важко. Здається, це робив командир батальйону, якщо я не помиляюся. Взагалі у Збройних Силах усі заповнюють анкети, де вказують контакти людей, яким повідомляють, якщо щось сталося. Після того вибуху хлопців відвезли до місцевого шпиталю. Ми приїхали теж. Знали, що Микола загинув, а Євген, інший наш товариш, ще був у комі. Перед лікарнею ми зустріли маму та наречену Миколи. Не передати словами як було складно. Євген помер вночі. Його дружина і дочка також приїхали. Спочатку їм повідомили, що його поранено. Він був у бронежилеті і в касці. Один уламок залетів у скроню, якраз під каску. Вони цього не знали, трохи побули з ним, і він помер. Інші двоє були у важкому стані. У Юрка було поранення ноги. Йому до цих пір боляче. Шкутильгає. Дмитру взагалі в легені почала набиратися кров. Його врятували, відрізали фалангу пальців, але це таке.

На Вашу думку, чи правдиво ЗМІ висвітлюють події?

Почнемо з того, що якщо не назвати усіх пропагандистських чи російських каналів, то крім них, усі журналісти висвітлюють адекватно. Інша проблема, що існують канали, телебачення, які, м'яко кажучи, продовжують рупор пропаганди московської. На жаль, їх ніхто не закривав, вони досі діють, як би вони не кричали про утиски і таке інше. Це теж як одна з причин, чому ситуація не настільки на нашу користь. Впринципі існує інша проблема: журналісти самі не шукають таких матеріалів. Я пам'ятаю, як в 2015 році я приїхав з ротації, у мене була розмова з Олександром Омельчуком, покійним рівненським журналістом. Ми теж сиділи за кавою спілкувалися, говорили про добровольців. І от він у певний момент сказав: «Стоп, стоп, стоп, а розкажи мені чим відрізняються добровольчі батальйони від ЗСУ? Які є добровольчі батальйони? Де вони?». Тобто навіть «продвинуті» журналісти, які в темі, багато чого не знають чи не розуміють. Не можна сказати, що це їхня вина, бо військова журналістика – це взагалі окремий фах. А в нас виходить так, що журналісти мають бути всеохопними. Це природньо, що вони не можуть знати всіх нюансів, тому найбільша проблема інформаційної безпеки і гігієни – це те, що московські канали продовжують «засмічувати голови» українцям. Це основна проблема.

Як Ви ставитеся до того, що раніше у новинах було кілька сюжетів про фронт, а зараз окрім того, що їх дуже мало, навіть імен загиблих не називають?

Прошарок людей, які цікавилися темою війни залишився. Тобто ті, хто цікавився, і далі цікавиться. Я не думаю, що якось глобально змінилася кількість. Збереження пам'яті – це взагалі мала б бути окрема сфера, якою мають цікавитися всі. Ми нещодавно з пластунами, у пластовій оселі "Волошки", недалеко від Рівного, оформили банер для нашого побратима, який загинув в АТО кілька днів тому. Це було окремим стендом, щоб виховувати молодь, щоб знали такі імена. Це, насамперед, мали б розповідати в школах, це мало показувати телебачення, але знову ж таки ми бачимо, що по телебаченню немає військово-аналітичних передач. Серед засобів масової інформації пишуть не всі.

Чи маєте Ви ще історії, якими хотіли б поділитися?

Так, звичайно. У мене їх багато. Якось ми поверталися з виходу, і нас засікли вороги. Вони відкрили мінометний вогонь. Ми тоді проходили повз село, яке було між нашою і їхньою зонами. Довкола ніякого захисту, лише монумент Леніна.  І тут хтось кричить з наших: «Всє к важдю». Так ми і прикрили себе. Міномети побили і припинили. Ми і рушили. Ідемо-ідемо, і хтось один мій товариш каже: «То виходить, що нас Ленін врятував» (сміється).

А ще до речі згадав випадок про місцевих. Вони по-різному ставляться до нас: хтось підтримує, хтось – ні. Для мене еталонним ставленням такого донбасівця була одна ситуація. Коли було зайняте одне село, нашим завданням було перевірити будинки, приміщення, чи ніхто ніде не ховається. У нас були заздалегідь заготовлені фрази. От бійці стукають в двері і кажуть: «Добрий день. Ми українські військові, маємо провести огляд». Господарем виявився дідусь, говорить : «Да ідіть там. Ви нам мішаєте жить. Тут через вас  війна». Наші у відповідь сказали: «Хочете ви цього чи ні, але ми тут». Перезарядили зброю, ледь не з ноги заходили. Дід відразу затих. Бійці заходять, дивляться, перевіряють. Вже майже все передивилися, розвертаються, а дід сказав, що вони пропустили одну з кімнат. Завів, показав, ніде нічого не було. Вони розвертаються вже, виходять, а він: «Ну удачі. Я панімаю, ето ж ваша робота». Наскільки люди звикли коритися силі...

Як Ви вважаєте: нова влада може завершити війну?

Оце велика проблема дуже багатьох людей, які думають, що вирішення війни залежить виключно від української влади. Якби українська влада почала війну, ми б могли її завершити. Її почала Російська Федерація. Особисто я не бачу в новому президенті та його команді можливостей і навіть чіткого бачення, як цю війну можна завершити. Прорахунки є і у минулої влади, яка слабо боролася проти ворогів. Ті ж Медведчуки, Ахметові, вони вільно гуляли тоді і зараз. У теперішній команді є такі люди, які знущаються з гасла «Слава Україні». На мою думку, щоб усе це завершилося, потрібно, щоб імперія розвалилася. Особисто мене питають: «Ну як ти в це віриш, що така держава, як Російська Федерація, розвалиться?» Я завжди відповідаю фразою однієї старшої людини, яка боролася за незалежність у 80-90-х роках: «В житті можливо все». Навіть у 1991 році мало хто вірив, що Союз розвалиться, і зараз мало хто вірить, що Російська Федерація розвалитися, але може, насправді, може…

За статистикою близько 30 відсотків людей вірять, що війну можна завершити мирними переговорами. Як щодо Вас?

Ну... на жаль, історичний досвід говорить про те, що нападників не можна примусити мирним, дипломатичним методом завершити агресію. Тут потрібний комплекс заходів різних країн, бо ж Росія –  це насправді загроза, яка нападає не тільки на Україну, це завжди фактор ризику. Потрібно просто по максимуму розривати культурні відносини. Усе в наших силах. Кожен має робити те, що від нього залежить, і тоді маленькими кроками великий результат здобудеться.

Авторка – Марія Буднік

 

 

 

Коментарі