Головна » Новини » Культура » Помісна Церква в Україні: погляд з майбутнього

Помісна Церква в Україні: погляд з майбутнього

Про створення єдиної Помісної Церкви, яка б об’єднувала єпархії та громади УПЦ (Московського Патріархату), УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ, говорить сьогодні багато хто: є прихильники цієї ідеї, є категоричні противники, є й ті, хто сприймає її як чудову, але нереальну мрію.

Сьогодні в Україні діють одночасно декілька Церков, які сповідають одне й те ж саме віровчення, здійснюють одні й ті ж таїнства й обряди, мають одну й ту саму ієрархічну структуру. І якщо Церква УАПЦ є порівняно невеликою, то інші дві гілки українського православ’я сьогодні утвердилися як фундаментальні релігійні структури.

Наразі маємо таку церковну ситуацію, від якої нас застерігав ще апостол Павло, говорячи про громади, які розділялися на «Павлові», «Аполосові», «Кифині» та ін. (див. 1 Кор. 1.12). Тому апостол й ублагав «щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в одній думці» (1 Кор. 1.10). Отже, ідея Помісної Церкви у контексті Павлових слів повинна сприйматися як цілком нормальне явище у християнстві, до якого ми покликані бути спрямованими.

Святий апостол знав про що писав, попереджуючи вірних йому християн. Нині в Україні існують, говорячи Павловою мовою, Церкви «Кирила», «Філарета» й «Макарія», відокремлені одна від одної. Їхнє співіснування, м’яко кажучи, далеке від ідеального. Головними недругами українських Церков, судячи з огляду ЗМІ, виявляються насправді, ні «рідновіри», що закликають відвернутися від Христа; ні «свідки Єгови», які вбачають у Церкві Христовій знаряддя сатани; ні «церква Муна», яка відводить наших дітей від родин назавжди і невідомо куди – взагалі, не ті релігійні об’єднання, які створюють реальну загрозу для суспільства. Весь потенціал церковної боротьби направлено головним чином на своїх же братів по вірі – в особливості ця боротьба, що видається за «ярость благородную», з відвертою ненавистю та їдким сарказмом, демонструється представниками УПЦ Московського патріархату. Православна свідомість, вільна від будь-яких упереджень, повинна констатувати про ненормальність такого стану речей у церковному житті. Однак насправді ця «ненормальність» пропагується як правило віри, в наслідок чого отримуємо те саме криве правило, яке за словами авви Дорофея (подвижника VI століття), усе пряме робить кривим. Як наслідок, у Церкві МП, замість того, щоб відділяти чорну полову від зерна Христового, масово годують нею уми своїх вірян. Приміром тому стала поширена по всій Україні анонімна брошура «Дійсні факти про недійсну Церкву», зміст якої являє собою суміш ненависті, невігластва та відвертої брехні. Чин Торжества Православ’я з театралізованим проголошенням анафеми «вселукавому Денисенку» у Запорізькому кафедральному соборі УПЦ (МП) став насправді торжеством сил духів пітьми – класичний приклад церковного «пира во время чумы». Нещодавно знятий фільм «Чорний патріарх» з відвертою наругою над Предстоятелем Церкви Київського патріархату за своїми духом і змістом також виявився провокативним і ненависницьким. Подібних прикладів, наповнених духом антихристиянства до своїх братів по вірі, більше, ніж достатньо.

Як бачимо, паралельне існування православних Церков у нашій країні існує лише в юридичній площині – реальна ж ситуація породжує протистояння, яке інколи переходить у бійки між цими, насправді зовсім не паралельними у відношенні одна до одної, сторонами конфлікту. Переможцем у цьому «двобою» часто-густо виявляється третя сторона – диявол, головний інспіратор усіх бід. Покласти кінець цьому можна лише завдяки примиренню двох юрисдикцій з послідуючим їх об’єднанням у єдину могутню Церкву.

Втім таке єднання, звісно, може відбутися лише за умови готовності й бажання його сторін. Однак УПЦ (МП) до цього ще не готова – усі пропозиції з боку УПЦ КП вона відхиляє, мотивуючи при цьому всілякими «якби» (найбільш відоме з котрих «якби КП був офіційно визнаний світовим Православ’ям»). Думається, що УПЦ КП варто у цій ситуації явити своїм співбратам з Московського патріархату приклад смирення й мудрості, виявити більшу гнучкість і стриманість по відношенню до песимістично налаштованого «українського кола» УПЦ (МП). Це своєрідний «хрест Христів», який нам, клірикам і мирянам Київського патріархату належить нести заради перемоги Єдиного Православ’я, бо ж саме УПЦ КП нині є ініціативною і ґрунтовною, а, отже, й більш відповідальною стороною у цьому далеко не тривіальному й непростому об’єднавчому процесі. Саме представникам УПЦ КП належить сьогодні в особливості проявити себе у виконанні апостольського веління «носити тягарі один одного, і таким чином виконати закон Христів» (Гал. 6.2).

Є й інші серйозні вимоги на шляху до утворення Помісної Церкви. Ці вимоги на перший погляд виглядають надто банальними. «Банальність» ця полягає у виконанні елементарних євангельських норм моралі у відношенні до свого брата з іншої Церкви (патріархату). Христос нас застерігає від осудження свого опонента, не забуваючи про колоду у власному оці. Однак усі церковні мас-медіа переповнені негативними новинами про патріархат-«візаві», писаними не без долі злорадства, що стосується як МП, так і КП (щоправда, «успіх» першого у цій справі на порядок вищий). Неважко бачити у цьому очевидну перешкоду на шляху єднання у Помісну Церкву. Тому всім нам, хто налаштований на створення єдиної Церкви в Україні, весь інтерес у інформованості такого штибу має бути відкинуто начисто геть. Натомість слід давати більше хорошої і корисної інформації щодо життя іншої Церкви, яка має показуватися як братня, а не чужа. Тут нам слід навчитися згідно слів апостола «радіти з тими, хто радіє, і плакати з тими, хто плаче» (Рим. 12.15).

Священикам УПЦ КП варто вітатися і спілкуватися з співбратами з УПЦ (МП), навіть якщо останні неохоче на це реагують. Крапля камінь точить, а повага й терпіння здатні закам’яніле серце недоброзичливця перетворити у любляче серце брата. Ну й, ясна річ, не цуратися спілкування у соціальних інтернет-мережах з представниками іншого патріархату, бо ж віртуальна дружба має добру властивість переходити у реальну, а реальна дружба священиків – у спільне співслужіння за одним Престолом, яке звершується поки що «тайнообразующе» і негласно за відомими на то причинами.

Звісно, шлях утворення Помісної Церкви в Україні передбачає і зовнішні (нецерковні) чинники, втім головною умовою все ж залишається внутрішнє подолання розколу між нашими Церквами (тут особливо хочеться виділити слово «нашими»). Президент країни й всі владні структури не мають стояти осторонь цього процесу, хоча у нашій державі доля Церкви, на превеликий жаль, залишається поки що поза увагою власть імущих. Усі так звані «розкольничі» Православні Церкви всього світу оголошувалися автокефальними і згодом отримували канонічне визнання всесвітнього Православ’я завжди завдяки діям державної влади. Приміром, якщо колись Російська Зарубіжна Церква (РПЦЗ) іменувалася богословами РПЦ МП «безблагодатною», «розкольницькою» і «з сатаною на престолі», то у 2007 році «тавро розкольництва» було знято, а негативні іменування нічого не вартими завдяки об’єднанню цих Церков, яке відбулося не без підтримки Президента РФ та його адмінресурсу.

У 90-х роках в Естонії за активної участі державних інститутів утворилася Естонська Апостольська Православна Церква Константинопольського патріархату з владною підтримкою на відміну від ЕПЦ патріархату Московського. У той же час у Болгарії був також виник паралельний Синод за підтримки держави. Оскільки «паралельні» Церкви у країні ставилися одна до одної за звичним, подібним до українського, сценарієм, то у вирішенні питання виходу Церкви з розколу та її єдності підключився Вселенський патріарх с іншими патріархами. Доволі активно брав учать у цьому процесі й болгарський уряд. Спільними зусиллями було знайдено компроміс завдяки проведенню Всеправославного собору у 1998 році, який усі хіротонії альтернативної Церкви визнав дійсними, а всі здійснені ними «чинодії – автентичними, діючими і тими, що преподають благодать і освячення».
Є, як бачимо, чудовий досвід вирішення цього питання у православному світі – справа лише за бажанням та відкритим волевиявленням більшості православних вірян. Бо ж долю українського народу-Церкви вирішує сам народ-Церква. Нічого механічного і примусового з боку влади передбачати у цьому процесі не можна, бо ж, як відомо, «невольник не богомольник». Щеплення гілки одного дерева до зовсім іншого дерева не породжує нового життя – гілка засихає внаслідок відвертого взаємовідторгнення. Таке взаємовідторгнення наразі продовжує відбуватися в житті українського православ’я. Два церковних дерева залишаються різнорідними і взаємонеприйнятними. Для того, щоб вони змогли наблизитися до рівня з’єднання в одне могутнє українське Христове Древо, щоб відбулося оновлення української церковної свідомості, потрібен час.

Автор допису, що має досвід священичого служіння в УПЦ (Московського патріархату), далекий від ідеалізації церковного сьогодення та майбутньої долі православ’я в Україні. Невпинну «антифіларетівську» пропаганду, нагнітання фобій, культивування страхів (скорого пришестя антихриста; «відбитків диявола» у штрих-кодах, ІПН та електронних документах; ювенальної юстиції, медичних щеплень та інших «жахів» суспільства; малого шансу на спасіння; введення термінів «чипізація» та «електронний концтабір» тощо) автор цей відчув на собі, з чим у міру своїх можливостей намагався боротися, говорити й писати про це. Тримання своїх вірян на страху, що притаманно для середньовічної доби, й досі залишається важливим важелем керування в РПЦ, що відчутно сьогодні позначається й в УПЦ (МП), яка за короткий термін свого очільника митрополита Онуфрія перетворилася фактично на філію РПЦ в Україні. Якщо ж додамо до цього ще й факт співспраці ієрархів УПЦ (МП) зі спецслужбами РФ, то перспективи для оптимістичного очікування єдиної Церкви стануть мізерно малими.
До того ж відверта пасивність влади, відсутність реальних кроків її у даному питанні та мовчання Константинополя через страх на реакцію Москви, здається, перекреслюють всі залишки людських надій на чудо об’єднання українського православ’я. Втім, «неможливе людям можливе Богові» (Лк. 18.27), тому негоже у здійсненні цієї справи нехтувати самим засновником Церкви – Господом Ісусом Христом. Разом з Ним нам призначено генерувати, творити Помісну Церкву, оскільки ми, за словом апостола, є співпрацівниками Божими (1 Кор. 3.9). Чудо ж великого об’єднання починається з чуда люб’язного ставлення до братів з іншої православної юрисдикції. Якщо це станеться, якщо побудуються засади спільного Царства Божого на українській землі, то все решта (як-от, підтримка світської влади і Вселенської Церкви), як відомо з Євангелія, додасться. Те, що це в дійсності можливо, ми бачимо в діях окремих церковних громад, які за власним бажанням перейшли з УПЦ Московського патріархату до Київського.

Звичайно, завжди знайдуться ті люди й православні громади, які цю Церкву не підтримають за причиною притаманній для них хворобливої українофобії. Проте вони залишаться у значній меншості, залишаться поза великої української ортодоксії, вільної від впливу незгодних – тих, які змушені будуть діяти сам по собі. Подолання розколу і досягнення бажаної єдності Українського Православ’я здійсниться через виконання заповіді Спасителя: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як матимете любов між собою» (Ін. 13.35). Нам належить спільними зусиллями проявити цю заповідану любов та досягнути довгоочікуваного заради миру, заради нашої Батьківщини та святої Церкви.

Якщо говорити з позиції онтології, то Єдина Помісна Українська Православна Церква наразі вже живе й діє, бо ж конфесійні перегородки, за словами російського богослова XVIII століття митрополита Платона (Левшина), небес не досягають. Нам же залишається зробити це суще явним світові. Це стане початком відліку новітньої доби в історії нашого народу і держави.

Світися, світися, новий Єрусалиме! Гряди, Український Великодне!

протоієрей Віталій Ейсмонт,
клірик Свято-Покровського кафедрального собору м. Рівне


Актуально

У Здолбунові юнаку вистрілили в ногу

У Здолбунові на п’ятнадцятирічного юнака напав невідомий. Він спершу намагався відібрати у хлопця мобільний телефон. …

Залишити коментар